Тим, хто не байдужий до людей, які навколо…
Парафія – це «маленька» церва. Це спільнота людей, які разом шукають Бога і намагаються йти за ним. Як і в кожній спільноті, в ній є багато осіб, кожна з яких є особливою, унікальною. Кожен є свого роду цеглинкою, необхідною для того, щоб будівля була цілісною. Кожен з нас щось вносить в парафію і щось бере з неї.
Наскільки ми, парафіяни храму МБНП м. Тернопіль, знаємо один одного? Наскільки цінуємо один одного? Наскільки вміємо пам’ятати тих, кого ми більше не можемо побачити, почути, подати руку? Це важливо, адже ми зростаємо духовно не лише через особисте молитовне життя, але й настільки, наскільки ділимося духовними дарами один одними.
Роздумуючи над життям нашої парафії, хочеться пригадати приклад одного нашого парафіянина, який пожертвував своїм здоровям і життям за любов до ближніх – лікаря- хірурга, учасника АТО, військового медика (майора медичної служби) Михайла Стасіва, серце якого перестало битися 1 квітня 2016 року. Пан Михайло – почесний громадянин міста Тернопіль, 43-ій у списку акції – народний праймеріз «100 кращих тернополян 2015». Про нього немало вже написано. Але, думаю, варто мати перед собою такий світлий приклад нашого спів-парафіянина.
Як проходило його життя і чому саме хірургія, як потрапив у воєнні дії, як спільно переживали їх, радо поділилася з нами дружина п. Михайла – п. Ольга, з якою прожили разом майже 25 років і спільно виховали сина Тараса.
Як кажуть, «Лікар від Бога»
Пан Михайло пропрацював 20 років в хірургічному відділенні Тернопільської міської комунальної лікарні швидкої допомоги – від посади медбрата під час навчання в медінституті до завідувача відділенням. Особисто я не знав його. Але, спілкуючись з людьми, не від одного чув багато хороших відгуків про цього лікаря: про його людяність, талант, усмішку. Це багато про що говорить. А беручи до уваги те, як п. Михайло віднайшов своє покликання, думаю, фраза «лікар від Бога» – про цю людину.
«Усвідомлення того, що покликання Михайла – допомагати людям у збереженні їхнього життя, прийшло після строкової служби в Афганістані. Остаточно переконався, що хірургія – це його, працюючи медичним братом. Вважав, що хірург має ризикувати, інколи переступати через певні медичні догми, що потрібно зробити все, щоб врятувати життя людини» – свідчить дружина п. Михайла.
Покликані зростати
Людина, яка не просто проживає «відміряні їй роки», а живе своїм покликанням від Бога, ніколи не зупиняється на досягненому. Любов до Бога і до ближнього не має межі, за якою вже не може розвиватися. Ми, християни, покликані завжди зростати в своєму покликанні, досвідчуючи завжди по-новому Божу любов і силу. Очевидно, саме так було і з п. Михайлом і його сім’єю. Тому наш лікар «знайшов себе» в зоні бойових дій.
«Трагічні події, війна в державі не залишили Михайла байдужим спостерігачем. У серпні 2014 року вирішив піти добровольцем в ЗСУ. Служив в медичній роті 128-ї гірсько- піхотної бригади (з 11.08.2014р. по 12.09.2015р.). Приймав безпосередню участь в антитерористичній операції з 03.09.2014р. по 25.02.2015р. та з 20.05.15р. по 12.09.2015р.
На війні врятував не одне життя. Найбільше – під час боїв за Дебальцеве. Не було б мого чоловіка там – багато хлопців могли не повернутись додому живими. А вони – чиїсь батьки, чоловіки, сини… Дякую чоловікові за врятовані життя. Світла пам’ять йому!!! І я вірю, що він зараз у світлій вічності! Бо в його серці ніколи не було браку любові: до родини, друзів, колег, знайомих і незнайомих людей, до Батьківщини» – п. Оля.
«Господи, навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій» – гасло з Псалма 143, яке виражає поставу справжнього христинина. Те, чим наповнене наше життя, проявляється особливо у важких обставинах. Якщо по-справжньому віримо в Бога, то у вірі переживаємо все, що з нами стається, навіть найважче.
Говорячи про Михайла, дружина згадує: «Він завжди був впевненим у собі, мужнім та відважним. Мав глибоку віру, яку підтверджував ділами милосердя. З Божою допомогою був людиною незламної волі, який не зраджував своєму покликанню та здійснював своє служіння.
Чоловік завжди покладався на Божу волю, тому на війні багато молився, читав Псалтир, а коли не було такої можливості, то просто молився Ісусову молитву, часто під час обстрілів. Повернувшись додому у відпустку 25 лютого 2015р. після виходу з Дебальцівського плацдарму, відразу побіг в церкву подякувати Богу за все».
Пан Михайло мав при собі власноруч написану на аркуші паперу молитву: «Візьми мене, Господи! Я повністю належу Тобі. Я складаю всі свої плани біля Твоїх ніг. Використай мене сьогодні у Твоєму служінні. Будь зі мною, щоб усі справи я завершував разом з Тобою».
Чоловік дуже цінував молитовну підтримку його рідних, як і майже щоденні Святі Літургії за нього в храмі. Вони «додавали мужності і відваги» і йому, і його рідним, щоб не заламатися, не знесилитися.
«Ви - світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори» (Мт 5,14)
За словами дружини п. Михайла, її чоловік був справді щирою людиною. «На людях один, вдома інший», вочевидь, не про нього. Так п. Оля розповідає про їхнє щоденне життя:
«Ми були звичайною родиною, як і більшість родин на Західній Україні. Разом старалися практикувати засади християнської родини. Щоранку віталися християнським привітом та благословляли один одного особливим Материнським Благословенням. Коли був на війні – по телефону. Практикували спільну вечірню молитву, о 21-й год молились вервичку миру. Перед молитвою чоловік запалював свічки, спочатку дякували Богу за прожитий день, а потім клякали і молилися. Відвідували разом недільні та святкові Святі Літургії, святили традиційно разом всією сім’єю паску.
Михайло був дуже добрим, уважним, турботливим, люблячим чоловіком і батьком. Коли писали статтю на дев’ять днів в пам’ять про чоловіка, то першими моїми словами журналісту були слова «це людина-світло, одна доброта». З ним завжди було спокійно. Він залишив по собі дуже теплі спогади».
Духовний шлях
Правда, що святими не народжуються, ними стають. Всі ми покликані осягати святість, роблячи крок за кроком вслід за Ісусом. Очевидно, в п. Михайла був свій шлях духовного розвитку, який привів його до тієї мужності і рішучості йти за Божим покликом до кінця.
«Одного разу вдячні пацієнти-монахи подарували чоловікові книгу «Духовна Спадщина Святих Отців». Ми прочитали. І відтоді, як пригадую, наше життя набуло нового змісту.
А ось до читання Святого Письма Господь привів нас через хвору чоловікову маму. Михайло доглядав за нею і саме тоді зацікавився Біблією. Потім я придбала Книгу Книг. І так сталося, що в той період в нашій церкві розпочались біблійні навчання, які проводив о. Василь Оприско.
Духовно зростаючи з допомогою читання духовної літератури, реколекційних наук, які разом відвідували, часто дякували за те, що ми є один в одного. Ми навчились і вміли вибачатись.
Дуже часто молились та читали в дорозі – під час поїздок чи до батьків, чи в гості до брата, друзів, чи на відпочинок. В останній день чоловікової земної мандрівки, це була п’ятниця перед Хрестопоклонною неділею, ми взяли з собою в дорогу «Заклик до покаяння» Митрополита Андрея Шептицького. Цього дня ми мали закінчити читати цю книгу».
Оглядаючись назад, на пройдений шлях, можна помітити багато цікавого в собі чи в інших людях. А кому б не хотілося, щоб в нас бачили щось святого? Це ж наше покликання – бути відображенням Бога у світі. Тому зовсім не дивними є слова дружини п. Михайла, а навпаки:
«А знаєте, колись читала в «Житті Святих» про святого Франциска Сальського. Особливою чеснотою святого, якою він притягав до себе людські серця, була лагідність. Святий Франціск казав: «Найсильнішим засобом проти нетерпеливості є ласкаве й ввічливе мовчання». У цьому мій чоловік був подібним до святого: був покірним, лагідним та мовчазним.
Вже без чоловіка дивилась фільм про святого Римо-католицької Церкви, італійського лікаря Джузеппе Москаті. І знову проводила паралелі з тим, яким був мій чоловік. Святий все своє життя декларував, що найголовніша сила – любов. Стверджував, що навіть просте співчуття зцілить хворого швидше, ніж байдуже виконання лікарем своїх обов’язків. Як говорив св. Джузеппе у фільмі, «життя – це мить. Пошана, тріумфи, багатство і наука – минущі. Всі спокуси життя відходять. Залишається лише вічна любов – причина кожного доброго діла. Любов, що переживе нас. Адже Бог є любов. Головне – люби Істину. Будь тим, хто ти є, без фальші, без страху і без оглядки. Якщо істина вартує тобі гонінь – прийми їх, коли ж істина вартує тобі мучеництва, терпінь – терпи їх. Якщо заради істини доведеться пожертвувати собою і своїм життям – будь твердим в самопожертві. Смерть – це не кінець. Але початок»».
Повторюся: особисто я не знав Михайла Стасіва. Але, спілкуючись з його дружиною, п. Ольгою, мені стала дуже близькою його особа. Коли слухаєш її розповідь, коли при тому відчуваєш ті світло і доброту, які переповнюють її серце, коли бачиш її усмішку – розумієш: це не просто так. Це справжній досвід, це справжня любов, це справжні світло і доброта, які вона пережила і якими ділиться. Це скарб, який не можна ховати в землі. Це – перлина, якою треба радіти. Це – приклад, який варто наслідувати. Приклад, який не «десь там», а тут, між нами.
Щира подяка Богові за такі цінні подарунки, які він нам робить! Щира подяка п. Олі, яка не «привласнює», не ховає скарбу, який в її руки доручив Господь. Нехай близькість з Богом і духовна підтримка чоловіка надалі будуть з Вами і дають Вам сили і радості!
о. Назар Саврас, редемпторист
